Я плачу…рани нічим крити
Стихає голос, я втрачаю зір.
На моїм тілі рідні гинуть діти
А в душу лізе ненаситний звір.

Я молода, ще хочу існувати,
Та стала мов закинута руїна.
До мене знову підібрались кати, 
І відрізають ноги по коліна.

Любіть мене! Як ще ніколи не любили
Народ, дитино! Я в останнє зву…
Любов твоя поверне мої сили,
Бо буде пізно…вже не оживу…

Ну музо, здрастуй, як життя?
А де була, з ким ночувала?
Вже натомилася, чого прийшла?
Без мене може сумно стало?

З тобою Данте? Радий, ну сідай.
Як там живеться? Ти смієшся,
Я розумію в тебе там є рай,
А в мене, лише смуток й щастя.

Та ти не вибачайся, радий я,
Чорнило вже готове, що писати?
Яке несправедливе в нас життя?
Та ну! Затерта тема нема ради.

Я напишу, як завітала ти!
Й про Данте із туманними очима,
Що в світлі вже забутої зими,
Ти шепотіла щось за моїми плечима.

Що розпускалось листя по новім дощі,
І ти пішла, щоб знову повернутись,
Я знов писатиму при світлі у ночі,
Як дух звільнити у кайдани скутий.

Кажуть, щастя нудне, але це тому, що занудні люди часто бувають дуже щасливі, а люди цікаві примудряються отруювати існування і собі, і оточенню.

Ми багато чого ускладнюємо. Те, до чого можна поставитися простіше, ми розбираємо на частини, підкріплюємо побоюваннями, просочуємо емоціями, а потім носимося з цим вантажем, шукаємо, куди б його скинути або на кого звалити.

Вона пішла… В душі протест,
В очах лиш сльози і надія.
Що думав ти? Вона твоя тепер?
Піти від тебе не зуміє?

А ні! Не вийшло, утекла…
Відчула подих волі.
Вона ж твоєю ніколи й не була,
А лиш корилась долі.

Ну а тепер? А що тепер?
Невже ти швидко все забудеш?
Навіщо мучив ти її?
Ти ж знай що й сумувать не будеш.

Вона ж усе життя цвіла для тебе:
З дитинства слалась за тобою тінню,
Любила, плекала, переступала через себе,
Зрутинила своє життя по твоєму велінню.

Навіщо ж ти глумився так над нею?
Вона вірила тобі весь час.
Ти взяв і обложив своє життя брехнею,
А все взяло й відкрилось так на раз.

Не сперечаюсь, важко зараз їй,
Але щастя ще своє вона знайде.
Переживе вона цей біль і смуток свій.
Я впевнена, що гідний її жде.

Адже вона, як не зіпсоване дитя:
Не зрадить, підтримає і зрозуміє.
Вона віддать готова і життя
За тих, хто прийнять її зуміє.

Ну а тепер ти сам, можливо тобі смішно,
Можливо кажеш ти, що краще так,
Що дихати тобі без неї вільно,
Але ж в душі у тебе кавардак.

Бо де ж ти знайдеш ще таку?
Отак подумай і збагни це!
І не плекай надії нить тонку –
Вона пішла. Вона вже не вернеться…

Немає реальності, окрім тієї, яку ми носимо в собі. Більшість людей тому і живуть таким нереальним життям, що вони приймають за реальність зовнішні картини, а власному внутрішньому світу не дають і слова сказати. При цьому можна бути щасливим. Але якщо ти знаєш інше, у тебе вже немає вибору, ти вже не можеш йти шляхом більшості.

Навесні оживають дотики, почуття, поцілунки.

Ми теж оживемо. Чекати недовго.

Поглянь у вікно. Весна наближається ..

Вона сиділа, читаючи прозу.
Сонячний ранок, в минулому грози.
Усмішка. Радість. У серці кохання.
Вона в нього перша. Він в неї — останній.

Рука у руці, часті обійми.
Він в неї гордий і претензійний.
Вона в нього ніжна і дуже цнотлива.
Душа надто світла. Надто чутлива.

Очі зелені. Довге волосся.
На самоті інколи сльози.
Шоколад полюбляє. Обов'язково молочний.
Вчиться відмінно, хоча і заочно.

Любить життя і любить сміятись.
Вірить в казки. Їй вісімнадцять.
Він теж щасливий. Усміхнений завжди.
Тільки не скаже всієї він правди.

Коли обіймає — все рівно самотній.
Не лише нею, нажаль, він голодний.
Постіль зім'ята. Їх перша ніч.
Вона ще не знає у чому тут річ.

Він не повернеться. Останній дзвінок.
Для неї — це перший важливий урок.
Довіру загублено. Кохання втрачено.
Стало останнім їхнє побачення.

Нехай комусь з тобою пощастить
Ти вмієш бути добрим, я це знаю,
і бути ніжним. Хоч тобі кортить
доводити словами аж до краю.

Нехай комусь з тобою повезе.
Отак от просто, безнадмірно і рішуче
ввірветься хтось в життя твоє
й залічить все оте болюче.

Нехай комусь з тобою підфортить,
ти ж такий щирий, коли ти щасливий.
Тебе б сфотографувати у ту мить,
коли в очах снується біс грайливий

Нехай комусь з тобою пощастить…
 

І знову босоніж, моя Україно,
Стоїш серед смутку і сльози в очах...
Між твоїх синів де знайти того сина
Хто б виніс тебе із вогню на плечах?..

Обкрадена вкотре і зраджена знову,
Що ж в тебе за доля, Вітчизно моя?
Забули нащадки Тарасове слово -
Де їхнє коріння, де їхня земля.

Останню сорочку із неї зніміте!
Бо ж байдуже вам, що надворі зима.
Та знайте, нещасні, що вам на цім світі
І навіть на другім прощення нема!

Давно спочівають сини запоріжські,
Хмельницький не встане з сирої землі.
Покайтеся люди! Бо час дуже близько
Де згинути можем усі взагалі.

Отямтесь! Війна між братами — то гірше
Усіх, що є в світі гріхів і образ.
Врятуйте життя Україні, бо більше
Нікому вона не потрібна крім нас!..