Був прекрасний, весняний ранок. Сонячний промінчик зазирнув у мої, щойно відкриті, блакитні оченята. Сонна, по дитячому мила, оповита білою теплою ковдрою, я піднялася з ліжка й зазирнула у віконце. Ледве відчутний холод, змусив моє тіло здригнутись. Холодно — подумала я, прямуючи до дерев'яних, гарно оздоблених дверей, спальної кімнати.

 Сьогодні понеділок. Цей день завжди несе для мене, якусь несподіванку, певну магічність. Пам'ятаю, дитиною, мені бабуся казала, що як розпочнеш тиждень, так його і проведеш. Не пригадую такого понеділка, щоб я кудись та у щось не вляпалась.

 Спускаючись по сходах на перший поверх, а їх тут було рівно 35, я будувала плани на сьогоднішній день. Кінчик білої ковдри волочився за мною по підлозі. 25 сходинка… Я завжди на ній спіткаюсь. Будь вона 25 зверху або 25 знизу, але обов'язково перечеплюсь. Я і обережність — це два антоніми, це щось неможливе. Годі!- крикнула я своїй підсвідомості.Потрібно мислити позитивніше Отже дійшовши до кухні, я поставила чайник, щов зробити кави. Раптом задзвонив телефон. Я швидко підняла слухавку.

— Ало! Привіт, Аліса! — почула я, не встигнувши нычого сказати. Це була моя найкраща подруга Катрін. Як я рада її чути.

— Привіт, сонце! — із милою, невимушеною посмішкою на губах, відповіла я. — Як поживаєш?

— Все прекрасно. Навіть не просто прекрасно, а неперевершено. Ти коли збираєшся мене відвідати? Я вже тебе місяць як чекаю. 
— Вибач. — сказала я із ноткою сорому —Ніяк часу не могла знайти. Сьогодні в мене вільний день. І якщо ти непроти то я завітаю до тебе...-не встигла я договорити як у відповідь почула...

— Чудово. Рівно о 16.00 я чекаю на тебе біля бару.

Ненавиджу це місце. Подумки сказала я, але всеж таки погодилась. 

— Ось і домовились  — радісним та щасливим голосом промовила Катрін.

  Закипів чайник. Я, все ще загорнута у ковдру, тримаючи в долонях, подаровану татом на мій 16 День Народження, чашку із запашною кавою, замислилась. Почуваю себе якоюсь самотньою, незахищеною. Вперше у житті мені закортіло закохатись.Можливо через те, що мені набрибла вічна самотність, а можливо через те, що за вікном весна. Ось вона, оспівана музиками, возвеличена поетами, зображувана художниками, пора кохання, милих дрібничок, коктельних спідничок. Це пора романтики. Закохані парочки ходять, тримаючись за ручку, цілуючись, не помічаючи нікого навколо. Яка банальність. Уся ця романтика ніколи не вабила мене. Я ніколи не кохала. Мені не знайоме це почуття.